“Хто я?” і вічне питання самоідентифікації

Текст Тамріко Шолі про те, що жінки мають чесно відповісти собі на питання “хто я?”, викликав у мене самої дуже багато роздумів на тему.

Як ви думаєте в якій точці нашого життя формується оця чітка здатність відповісти на настільки просте і складне питання? Я особисто думаю, що за сприятливих умов (які, на жаль, практично ніхто з нас не бачив) ця відповідь формується ще в ранньому дитинстві. Коли відбувається формування нашого self і почуття самості.

Для мене очевидно, що в батьківській сім’ї відповіді на це питання я отримати не могла. Мама, на жаль, не могла толком піклуватися про своїх дітей тому, що і сама так і не подорослішала (як і більшість тих, who was born in the USSR). Батько, який пив, ховав за пристрастю до алкоголю свою глибоку хронічну депресію.

Роки виростання в сім’ї, де батьки фактично були відсутні, але чиїм незрозумілим очікуванням я постійно мала відповідати, сформували в моїй реальності два основних почуття: я сильна і мені дуже сумно. Тому не дивно, що єдиним порятунком для мене стали книги. Але і вони не могли дати відповіді на питання “хто я”.

Ставши дорослою я дуже довго шукала відповіді на питання, хто я і чого я насправді хочу. Я не знала, хто я сама по собі, без додавання означень “мама”, “дружина”, “донька”, “науковець”, “викладачка” і т.д. Відповіді не було. Була пустка, тривога, сум, вічно пригнічений стан, глибоке почуття самотності і печалі.

Щоб прийти до відповіді мені спочатку довелось визнати, що я маю величезну кризу в частині самоідентифікації. Я і справді більшу частину життя не знала хто я і що я. Пізніше, коли я заглибилась в тему психогенеалогії і історії поколінь ХХ ст, то зрозуміла, що проблеми з ідентифікацією має практично все покоління моїх ровесників, хто народився в сім’ях дітей війни. Бо наскільки старанно в дітях того часу вбивалось відчуття свого Я, настільки ж важко вже нам, дорослим, було відповісти на це питання. Ти наче всередину себе кричиш – “хто я?”, а у відповідь чуєш лише тисячократно повторюване ехо – “хто я, хто я, хто я…” І до безкінечності. Як всередину криниці, де тунель і чорна-пречорна темрява без дна.

Я і досі не маю універсальних відповідей на питання як самоідентифікуватися вже тоді, коли ти давно не дитина. Думаю їх і не може бути, бо в дорослому віці нам доводиться вже навпомацки і наосліп шукати ці відповіді. Своє Я не можу сказати, що знайшла, але почала відчувати завдяки трансперсональним методам психології. Коли явно і чітко почала відчувати зв’язок зі всім Сущим, зв’язок часів, епох, людей, що в них жили, єдність всього що було, є і буде. В класичних пошуках відповіді на це питання (філософія, психоаналіз, література і т.д.) мені не вистачало почуття зв’язку з усім, завдяки чому я втілилась в людському тілі на планеті Земля. Лише опинившись на незримому духовному полі, де перехрещуються долі безлічі життів моїх предків, я нарешті змогла підняти очі від чорного провалля криниці, в яку дивилась довгі-предовгі роки, і побачити життя навколо, і себе в ньому. І чітко ідентифікувати себе. Живу, а не мертву. Неідеальну, а звичайну. Своє звичайне земне людське Я, зіткане з безлічі доль тих, хто був до мене і тих, хто прийде після мене. Для того, щоб моє Я змогло проЯвитися саме тут і зараз.

Share Button

Опубліковано Олена Чернявська

Залишити відповідь