Так в чому вона, сила роду?

Ми всі багато задавались питанням – чому покоління наших бабусь-дідусів переважно доживали своє життя до глибокої старості, хоча вони пережили пекло у вигляді колективізації, голодоморів, війни, колгоспного рабства, неймовірно важкої праці, крайніх злиднів і прочого щастя развітого соціалізма? Чому вони живучи таким життям не знали що таке депресії і різні її побічні ефекти?

Відповідь прийшла до мене сьогодні раптово – це ж було останнє покоління, яке виросло в розширеній традиційній родині, яке нікуди не виїжджало зі своїх рідних місць і у якого на генетичному рівні залишався зв’язок з культурою, вірою, звичаями свого народу і своєї громади. Хоч як життя знищувало їх, але сила роду, до якого вони належали, давала їм незриму силу пережити все найстрашніше, що було в ХХ столітті.

Відірване ж від свого роду, вирощене першою після війни нуклеарною родиною, відірване від свого коріння, змушене їхати на стройки комунізму, покоління наших батьків вже не мало де брати ресурси для життя. За даними досліджень рівень депресії ріс в ХХ столітті прямо пропорційно все більшій урбанізації і атомізації родин і окремих індивідів. І ще згідно досліджень – на початку ХХ століття на одне немовля приходилось в середньому чотири дорослих, які чергувалися в догляді за нею. Я не ідеалізую ту стару дореволюційну родину, там були свої таргани і немаленькі, я просто звертаю увагу, що очевидно ризик травматизації дитини (і подальшої депресії в дорослому віці і різних форм залежностей) менший, коли біля дитини не перебуває в режимі 24/7 практично одна мама як це відбувається останні щонайменше 75 років.

Бо – соррі – навіть найресурсніша на світі мама не біоробот, якого можна запрограмувати на три роки ідеального нетравматичного догляду за дитиною.

Share Button

Опубліковано Олена Чернявська

Залишити відповідь