Травма відсутнього батька

Останнім часом я все частіше подумки повертаюсь до теми батька. І у мене зазвичай не вистачає слів, щоб описати свої найглибші переживання щодо цієї ключової фігури нашого життя. Мабуть, моя найточніша асоціація з цією фігурою – мовчання. Все настільки заховано, забетоновано всередині, що все, що лишається і нам, дітям, і їм, татам, – мовчати. Це мовчання навіть фізично можна побачити як стіну. Там, де найвища пікова концентрація болю втрати.

Я багато разів бачила в розстановках цей біль, який йшов з чоловічої частини в Полі. Біль втрати самого себе, від якого застигало все живе – застигала жінка, яка колись виходила за нього заміж і яка за сумісництвом була нашою мамою, застигали діти, які за всіма законами біології народжувалися за будь-яких умов і історичних обставин, застигали його інтереси, його гроші, його діяльність. Це застигання схоже на Чорнобильську зону в кожній окремо взятій родині. Мертві душі в живих тілах. Мовчання як після ядерної війни. Чоловіче перемогла тоталітарна держава. Чоловіче пішло у підпілля, емігрувало на жіночу половину, щоб хоч якось вціліти.

І наскільки з мамою, до якої у нас переважно вагон претензій саме через біль всього недоотриманого, пов’язана переповненість найрізноманітнішими почуттями (вони б’ють через край, і вони настільки пробирають наше єство, настільки кидають від любові до ненависті), настільки з татом часто пов’язана пустота – відсутність контакту, емоцій, замороженість, контуженість. Нема смислу. В батьківстві його нема. З мамою ми в контакті хоча б тому, що неминуче почали своє життя всередині її тіла, з батьком ми маємо віднайти смисл життя поза материнськими межами. Вийти за кордони матері і взяти за руку батька. І ось тут практично кожен з нас зіштовхнувся з пустотою і мовчанням. Бо рука батька давно безжально повисла. Ми змушені були хапатись за фантоми, малювати образи, не вірити очевидному, адже якій дитині захочеться повірити що рука батька не поведе в світ? Не навчить як з цим світом взаємодіяти? Не буде опорою і підтримкою?

Яка на все це рада? Моя думка – вголос говорити про цю втрату, дати цьому закам’янілому в нас стати м’яким і дозволити собі відгорювати це зникнення. Відгорювати те, що тата не було. Просто зізнатися собі в заперечуваному роками і дати місце в душі всім рідним чоловікам, якими вони були насправді, якими їх зробило безжальне ХХ століття.

Берт Хеллінгер говорив, що батько показує нам світ. Нам всім треба навчитись співчувати чоловікам свого роду – за втрату себе, а потім співчувати собі – за втрату батька. Тоді – відгорьований і прийнятий – він зможе показати нам світ. Точніше ми покажемо його собі самі, але вже з батьком всередині себе.

Share Button

Опубліковано Олена Чернявська

Залишити відповідь